Про село Соловичі
Солови́чі — село в Україні, у Турійській селищній громаді Ковельського району Волинської області. Населення становить 589 осіб. Село розташоване на правому березі річки Турії.
Згідно народних переказів, які передаються із покоління в покоління, наше село раніше називалося Селище. Підземні води, розмивши грунти, вийшли на поверхню. В результаті цього село потонуло. У той час у селі було кілька хат. У кожному будинку перебувало десять-двадцять і більше людей. Була у Селищі і церква. Коли село потонуло, утворилось найглибше і найкругліше на Волині озеро.
У тій же легенді розповідається, що один чоловік глибоко пірнув і натільним хрестиком зачепився за купол церкви. Люди, що уціліли, пішли дещо на захід і своє нове поселення назвали Соловичі, бо на місці теперішнього села був ліс, у якому водилося багато солов’їв. Значно пізніше ми зустрічаємо терміни: Соловичі Великі, Соловичі Малі. Думали, що це різні села. А тепер знаємо, що Соловичі Великі належали одному поміщику, а Соловичі Малі – іншому. Правда, досі не знаємо, де знаходились Соловичі Великі, а де – Соловичі Малі.
В енциклопедії «Історія міст і сіл УРСР. Волинська область» відмічено, що наше село виникло у XIII столітті. Природа щедро обдарувала його: дві річки – Турія і Срібниця, три озера – Велич, Селище і Черепаха, декілька потухлих озер.
Якщо подивитися на Соловичі з висоти пташиного польоту, відкривається картина, що не поступається європейським курортам. Дзеркальна гладь озера обрамлена охайною береговою лінією, де ритмічно розташовані будиночки для відпочинку. Але справжньою геометричною домінантою ландшафту є сучасний стадіон — смарагдовий прямокутник, що став візитівкою села з 2013 року.
Інвестиції в рекреацію та спорт — це не марнотратство, а робота з іміджем території. Стадіон у Соловичах виконує роль «публічного простору», який притягує молодь і створює візуальний бренд, що розлітається соцмережами. Це те, що урбаністи називають «естетикою добробуту»: коли середовище саме по собі диктує високий стандарт життя.
Досвід Солович підтверджує: майбутнє українського села залежить не від близькості до мегаполіса, а від наявності лідера-стратега та згуртованості людей, від моделі, де повага до традицій поєднується з сучасними методами залучення капіталу.
Соловичі сьогодні — це приклад того, що «децентралізаційні дивіденди» отримують ті, хто не боїться брати відповідальність. Це виклик для кожного з нас: чи готові ми перестати бути об'єктами політики та стати суб'єктами власного розвитку? Адже успіх починається там, де закінчується байдужість.
Відпочинок
Село Соловичі – це місце, де мальовнича природа Волині гармонійно поєднується з можливостями для активного та сімейного відпочинку. Головною окрасою села є озеро Велище – одне з найкрасивіших озер регіону, оточене густим хвойним лісом. На його берегах розташовано кілька облаштованих пляжів із ніжним білим піском, вишками для стрибків у воду, спортивними майданчиками для волейболу та футболу, а також затишними будиночками для відпочинку.
Тут кожен знайде заняття до душі. Любителі активного дозвілля можуть покататися на катамарані, човні чи SUP-дошці, спробувати надувну водну гірку або пограти у пляжний волейбол. Для тих, хто цінує спокій, чудовим варіантом стане риболовля чи відпочинок біля води. На спеціально облаштованих місцях можна приготувати шашлик та провести незабутній день у колі родини або друзів.
Також не можна оминути і озеро Селище, яке має не лише природну красу, а й цікаву легенду. За народними переказами, які передаються з покоління в покоління, колись на його місці було село Селище. Підземні води розмили ґрунти, і поселення разом із церквою та будинками пішло під воду. Кажуть, що саме тоді утворилося найглибше та найкругліше озеро Волині. Ця легенда й сьогодні додає озеру особливої загадковості та приваблює туристів, які прагнуть не лише відпочити, а й доторкнутися до історії та місцевих переказів.
Книга
Село Соловичі: зберегти від забуття
Книга «Село Соловичі: зберегти від забуття» є помітним духовним надбанням, яке утверджує гуманістичні ідеали, зберігає історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність.
Ярмолюк Зіновій Петрович, автор цієї книги, народився 10 червня 1932 року, у велике християнське свято Вознесіння Христове, під сузір’ям Близнюків, у селі Соловичі Турійського району Волинської області у працелюбній сім’ї Ірини Василівни і Петра Костянтиновича.
Його дитинство було обпалене Другою світовою війною, яка почалася у перший день навчання в школі, тобто 1 вересня 1939 року.
У 1944 році радянські солдати, копаючи у північній частині нашого села другу лінію окопів, натрапили на третє, найдревніше, кладовище. Поруч з кістками лежали знаряддя праці первісних людей. Один із солдатів, взявши в руки ручне рубило, покрутивши його, передав Зіновію, який знаходився поруч, і сказав: «Візьми, хлопчику, виростеш – вчителем історії станеш». Як не дивно, але солдат передбачив його долю.
У 1956 році він з відзнакою закінчив історичний факультет Луцького педінституту імені Лесі Українки.
У квітні 1944 року він із сім’єю, як і інші соловичани, був евакуйований у село Обенижі, а в травні того ж року у село Копилля, яке знаходиться над річкою Стир. Повернувшись з евакуації, застав рідне село спаленим. Пережив голодні роки.
У 1946 році закінчив 4 клас Соловичівської початкової школи, в 1949 році – 7 клас школи сільської молоді, у 1952 році – 10 клас Турійської середньої школи. Після закінчення історичного факультету п’ять років працював вчителем історії Кутянської середньої школи, що на Рівненщині, а в 1961 році – декілька місяців завучем і вчителем історії Новодвірської середньої школи. А далі, у 1961 – 1967 роках, тричі обирався головою профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових установ Турійського і Ковельського районів. У 1965 – 1967 роках був обраний членом Республіканського пленуму працівників освіти, вищої школи і наукових установ. У 1961 – 1979 роках працював інспектором шкіл Турійського і Ковельського районів, а потім, до виходу на пенсію, вчителем історії у Турійську.
За успіхи в роботі нагороджений двома медалями СРСР, двома туристськими медалями, двома нагрудними знаками «Переможець соціалістичного змагання», а також значками «Відмінник народної освіти УРСР», «Відмінник народної освіти СРСР», багатьма дипломами і грамотами. Йому присвоєно звання «Вчитель-методист». У роки незалежної України нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Після виходу на пенсію керував Клубом юних краєзнавців Турійського районного Будинку школяра на базі Соловичівської середньої школи. Досліджував історичне минуле і публікував нариси про це у 1995 – 1997 роках на сторінках районної газети. З цією метою побував більш як у 80 селах району, зокрема і у тих, які зникли з лиця землі. Зустрічався з багатьма людьми, записував спогади учасників і очевидців подій. Написав три нариси («Луків», «Турійськ», «Турійський район») для «Енциклопедії сучасної України». Опублікував 9 книг. За успіхи у краєзнавчій роботі нагороджений Грамотою Турійського райвиконкому і райдержадміністрації. Листом вдячності обласної ради і облдержадміністрації, наручним позолоченим годинником від Президента України Л. Д. Кучми.
Для Зіновія Петровича характерним є працелюбність, доброта, порядність, людяність і чуйність. Він — книголюб, нумізмат, боніст, фалерист, філателіст. Його книги читають вихідці з Турійщини більше, ніж у двадцяти країнах світу.
Людмила КОНДРАТЮК, завідуюча бібліотекою с. Соловичі